Весь попередній день я намагався якомога більше відпочивати і спати. Потрібно було добре відпочити, бо наступна доба обіцяла бути найскладнішою.
Нас розбудили о 23:00. Наче по тривозі ми почали збиратися і надягати на себе заготовлене спорядження, перевірили рюкзаки, аптечки.
Я натягнув увесь заготовленний свій одяг і зрозумів, що я в житті ще так тепло не одягався. Я був як танк, якому потрібно просто йти. На вулиці температура коливалася від -10 до -15.
Нам видали теплу воду, щоб у неї було трохи менше шансів замерзнути. Ще хлопці підказали лайфхак - засунути пляшку і питну систему (мішок із водою + трубка) в теплі шкарпетки. Але був шанс, що вода замерзне в самій трубці. Для цього, після того як попив, трубку потрібно було продувати. Робити це на висоті та ще задача. Тут у спальник залазиш - і вже задишка.
Попили чай і гоу. Збір на вулиці. Наші портери, кухарі і всі з місцевої команди тиснули руки, обіймали і бажали удачі. Дванадцята година ночі. Фінальна перевірка і вирушаємо. На нас чекав шостигодинний підйом. На схилі виднілися ліхтарі людей, які вийшли раніше.
Рухалися ми повільно. Не можна було поспішати. Кисню мало, можна швидко видихнутися. Та й прийти на вершину раніше світанку так собі ідея. А такі випадки бували.
Почали ми бадьоро. Навіть здавалося, що йдемо повільно і можна швидше. Але з нами були досвідчені гіди які задавали потрібний темп.
Години йшли за годинами. Часом підйом був різким, часом ми йшли зигзагом з невеликим ухилом. Але підйом був завжди. Я уходив в себе, в свої думки і просто механічно пересував ноги слідом за людиною попереду. Часом я відривав погляд від землі і дивився навколо. На небі була купа зірок. Було видно Південний хрест і перевернуту Велику ведмедицю. Біля підніжжя світилося велике місто. Не вірилося, що там зараз +25, а в нас тут -15.
На третю годину ми почали втомлюватися. Деякі хлопці віддали свої рюкзаки гідам. Зупинялися, перекусили. Я всмоктав енергетичний гель, щоб було більше сил. Їсти щось тверде абсолютно не хотілося. Організм плавно переключався з використання фізичної сили на силу волі. Вода в моєму гідраторі стала холодною і пити її було огидно. У якийсь момент ми зупинилися і гіди дістали термос з імбирним чаєм. Це був найкращий чай у моєму житті.
Всю дорогу наші гіди нас підбадьорювали, співали пісні, запитували про самопочуття. Нам це здавалося надлюдським. Ми ледве повзли економлячи енергію, а їм хоч би що. Пізніше, інші хлопці не з нашої групи розповідали, як чули наші пісні. У ці моменти я почав усвідомлювати наскільки круто, що я піднімаюся в команді. Дивлячись на те, як борються із собою інші - я знаходив у собі сили йти далі й відкривати чергове дихання. Плавно починало світати. Сонця ставало більше, а зірок менше.
Кіліманджаро - це вулкан. Головне завдання - дійти до вершини кратера. А там залишалося пройти трохи до його верхньої точки і все. Останні підйоми давалися дуже складно. Я ставив собі міні-завдання “дійти он до того каменя, а потім он до того”. Так відрізок за відрізком ми дійшли до краю кратера.
Це було щось. Поки ти піднімаєшся ти бачиш трохи краси. Але головна краса була зверху. Відкрився вид на величезний кратер. Виднілися блакитні льодовики, кругом сніг. Почалася масова ейфорія… Усі один одного вітали й обіймали. Це ще не була вершина, але все одно всі святкували, раділи, співали пісні. Це було дуже круто. Минуло 7 годин від початку сходження.
Залишався останній ривок. Йти по краю кратера було вже не так складно. Були невеликі підйоми. Але коли знаєш, що вершина вже зовсім близько - це дрібниці.
Ми дійшли. Висота 5895 метрів. Вид - нереальний. У той момент ми стояли на землі вище, ніж будь-хто в Африці. Усі п’ять днів підйому, адаптації, головного болю і поневірянь були заради цього моменту. Далі тільки спуск. Спускатись не хотілось. Адже ти стільки йшов ось заради цього моменту. Але про себе давали знати холод і втома. Та й щоб щось почалось нове - старе має закінчитись. То ж фотосесія, запис відео рідним і спуск у табір ⛺️
