Учора під час спуску ми всі надихалися пилу, і вранці за кашлем було чутно, який намет уже прокинувся. Підчас сніданком ми охрестили себе “табором туберкульозників”. Але вже під вечір всі прийшли до норми.
На нас чекав останній спуск перед кінцем походу. Потрібно було прощатися з нашою місцевою командою. Перед поїздкою ми домовилися скинутись по $200+ з людини на чайові. Тут це норма. Начебто здається велика сума. Але якщо згадати скільки людей з нами було (44 людини) і те, скільки вони для нас зробили, - то досить нормально.
За сніданком ми подякували за все нашому головному гіду і віддали йому чайові. Він був дуже радий, що нам все сподобалося і теж сильно нам дякував. Але потім попросив нашого “вожатого” Андрія, що б він особисто при всій команді вручив йому гроші. Так усі бачитимуть, що він не забрав собі нічого зайвого. Це було по чесному. Вручення бонусів зустріли оплесками. Чайові діляться між усіма за своєю системою. Головний гід отримує найбільший бонус, потім інші гіди, потім кухарі, портер, який відповідає за переносний туалет і потім звичайні портери. Зарплата плюс чайові і становить їхній дохід.
Пізніше наші гіди розповіли, що їм подобається працювати з локальною компанією, через яку ми організовували похід. Як виявилося, деякі не платять портерам зарплату. Вони заробляють тільки на чайових.
Після сніданку почалася фотосесія і прощання один з одним. Це були дуже класні емоції. За час походу ми з усіма здружилися. Ми стали командою. Ніхто з нас не ставився до місцевих як до обслуговуючого персоналу і не відчував себе колонізатором. Ці люди завжди були добрими до нас, привітними, вчили місцевої мови і розповідали про місцеву культуру. Вони нас бачили в найрізноманітніших станах і дуже допомогли під час сходження на вершину. Вони відповідали за наше здоров’я і безпеку. А ми завжди були готові поділиться з ними печивом 🙂 Тому було важко уявити, що б ми до них ставилися якось зверхньо.
Часом ми підколювали їх, а вони нас. Гіди - супер витривалі і завжди були готові забрати у тебе рюкзак. Полегшити твою ношу. Час від часу вони запитують як ти і як самопочуття. Під час підняття на вершину, коли сили вже були під кінець, і я був трохи в тумані. Гід мене запитав:
- Гід: Як ти?
- Я: Все супер! А ти як?
- Гід: Усе чудово!
- Я: Ну дивись. Якщо тобі буде важко - я можу взяти твій рюкзак. (кажу я, намагаючись віддихатися, упершись на трекінгові палки).
- Гід: Ахахахаха) Ні чувак, я впораюсь 🙂
- Я: Ну дивись, якщо що - говори, я понесу 👌
Ще наші хлопці запропонували подарувати їм спорядження, яке нам було не шкода віддати. Усе їхнє екіпірування - це подаровані кимось речі. Нове і якісне спорядження вони собі дозволити не можуть. Мій друг подарував Онісмі теплі штани. Той був дуже радий 🙂 Я віддав гіду з яким здружився свої трекінгові палиці. Хтось віддав свої старі черевики, пуховку, спальник. Вони дуже щиро це приймали. Здавалось, що ти даруєш подарунок сироті на Різдво. Ці посмішки і блискучі очі я ніколи не забуду. А ще вони вміють приймати. Якщо ми чимось ділилися, то вони завжди брали без вмовлянь і дякували. Як на мене, це класна риса.
Прощатися було важко, але нам потрібно було спускатися до цивілізації. Було відчуття, що ми вже місяць ходимо по горах. Три години ходьби - і ми біля виходу з національного парку. Там на нас чекав гід, який нас обігнав і вручав кожному по пляшці місцевого пива. Нас повинні були виписати з числа мешканців парку і вручити сертифікати.
Танзанійці не люблять поспішати в тому, що стосується паперової роботи. Тому ми влаштувались з пивом у затінку і згадували минулі пригоди. У якусь хвилину навіть настала “тиха година”, - момент, коли всі залипли в телефонах і відписувались рідним.
Урочисте вручення, завантаження в автобус і трансфер у готель. Там на нас чекав головний приз - душ. Ми щільно упакували наші брудні речі. Була навіть пропозиція наклеїти наклейку: “Біологічна небезпека! Не відкривати!”.
Було сумно, що цей етап закінчився. Нічого не поробиш. Попереду на нас чекало сафарі в національних парках Тарангіре і Нгоронгоро. Але про це пізніше👌
