21,1 км. Втомився, але дуже задоволений 🙂 Вранці у мене була тільки одна мета - добігти/дойти/доповзти до фінішу. Про якийсь час я навіть не думав. Мені була потрібна тільки ця медалька 🙂
Сама пробіжка зайняла трохи більше двох годин. Часу більш ніж достатньо, щоб зануритися в себе і поміркувати трохи про життя. У нормальному ритмі у мене на це вічно немає часу. Мені подобаються метафори. І мене посміхнуло, як цей невеликий забіг схожий на життя в цілому. Але спершу розповім як все пройшло.
Спочатку я вагався, яку дистанцію бігти. До цього я бігав тільки 20 км і тільки в ідеальних умовах. Але досвідченні люди розповідали, що на забігах сама атмосфера тебе заряджає. Вирішив ризикнути і взяти по максимуму.
Компанії з ким бігти не знайшлося. Знав що можливо будуть знайомі з CrossFit, але був готовий бігти наодинці. На місці зустрів знайомі обличчя, у яких був досвід у марафонах і вирішив триматися їх.
Старт. Спочатку мені здавалося, що ми біжимо повільно. Але я розумів, що це оманливе відчуття. Це були тільки перші кілометри, і це мій перший забіг. Організм ще не знає яке воно. Тому відключив усе завзяття бути попереду всіх і тримався досвідченних. Це в майбутньому мене врятувало.
Перші 10 км пройшли легко. Але я знав, що найцікавіше почнеться попереду. З кожним кілометром стає все важче і важче. Ресурси організму закінчуються, все починає нити. Відсоток сили зменшується, а сили волі збільшується. Тут починає включатися характер.
У таких забігах ти дізнаєшся хто ти є насправді. Ти скиглій чи боєць? Де твої межі? Ідеш на переговори із собою, благання, шантаж, залякування. 100 разів обдумуєш навіщо тобі все це.
Останні 5 км були найскладнішими. Весь організм втомлений і молить про відпочинок. Невідома сила допомагає тобі переставляти ноги. Ти ставиш собі мікроцілі: “потрібно просто добігти он до того стовпа. Тепер он до того куща. Тепер до того дерева”. Ти раз за разом згадуєш, як болісно йшов до цього. Як у 12 років не міг пробігти 2 км без жорсткої задишки. Як взимку рано вранці вставав перед навчанням, щоб пробігтись падаючи на слизькій дорозі. Тоді ти теж слабо розумів навіщо тобі все це. Але тепер усі тренування вишикувалися в один ланцюг. Кожне з них на соту відсотка збільшувало силу, що б сьогодні я зміг пробігти ще трохи, а потім ще трохи, а потім уже й фініш.
Останні кілометри ти вже в обличчя знаєш людей з червоними номерами, які так само, як і ти, біжать 21 км. Я кілька разів хотів зупинитися і пройтись, але знайомі обличчя, що бігли на зустріч, кричали мені: “давай!”, “ти зможеш!”, “головне не зупиняйся!”. І ти не зупинявся. При цих словах прокидалася якась невідома сила і ти біг. Люди вірили в тебе, а ти в них. Хоч і зустрів їх перший раз у житті. Потім ти передаєш отриману енергію і вже підбадьорюєш людей, які біжать на зустріч тобі.
Спочатку ти бачиш вдалині фініш і радієш, що ти таки зможеш. Потім поступово починають долинати звуки музики. Потім усе ближче й ближче. Ще на початку я думав зробити наприкінці ривок. Але під кінець передумав, бо мені б хоча б ноги переставляти. Але за 50 м до фінішу я знову передумав і почав набирати швидкість. Це прискорення не відігравало жодної ролі на мої результати. Це скоріше за все був останній у цьому забігу виклик самому собі. Я подумки накреслив свою межу. Але я зрозумів, що накреслив її сам. І як накреслив, так і переступлю.
Я на всіх парах влетів на фініш. Трохи пройшовся і пішов отримувати свою медальку. На вигляд - це звичайний шматок заліза. Але для мене він означає набагато більше. Знаєте як в іграх: “перстень всевладдя дає +10 до сили і -10 до дипломатії”. Так і для мене. Такі предмети підвищують упевненість у собі. Якщо я зміг це, значить зможу ще щось більше, а потім ще щось і ще. Крок за кроком, подих за подихом на шляху до дрібних перемог.
Досить, повернуся до аналогій 🙂 Чому цей забіг схожий на життя?
Я не був упевнений на 100% що пробіжу. Як і не впевнений у всьому, що я роблю в житті. Завжди є відсоток імовірності, що в тебе не вийде. Але якщо робити те, що ти робиш завжди, то завжди залишатимешся тим, хто ти є без будь-якого прогресу. Я називаю це “стрибок із парашутом”. Часом є можливість кинути собі виклик і загалом великий шанс, що все вийде. Але ти все одно боїшся. Тоді я вирішую що потрібно просто “стрибнути з парашутом”. Потрібно “вистрибнути з літака”, а далі все якось складеться. Потрібно записатися на напівмарафон, а далі дивитись за ситуацією.
Найчастіше коли виклик новий, ти починаєш сам. Але вже на старті, якщо ти до цього був доброзичливий з іншими, ти знайдеш уже більш досвідчених людей, які тобі допоможуть пройти дистанцію. У житті все так само. Почни, і з часом хтось знайдеться, хто допоможе.
Ти біжиш, прагнеш до своєї життєвої мети і дорогою бачиш інших людей, які теж біжать. І тут ти бачиш цілу палітру особистостей. Є люди, які біжать невелику дистанцію, але з цього роблять у соц мережах ціле шоу. Є ті, хто біжать мало. Але ти бачиш, що для них ці 5 км як для тебе 40. Але вони не злякалися і за це гідні поваги. І є ті, які просто біжать. Вони це вже робили сотні разів і готові знову і знову кидати собі виклик. Їм не потрібна слава і купи лайків у соц мережах. Вони просто роблять свою справу, і при цьому знаходять сили звернути увагу на тебе і підбадьорити. І такі люди для мене просто мед на душу.
І останнє - про важливість досвіду. Люди часто мріють швидко досягти успіху за мінімальних витрат. Потрібно просто вкластися в крипту, прочитати ще одну бізнес-книжку, підписатися на мотиватора. Мало хто хоче крок за кроком йти до успіху, знаючи, що, можливо, ти ніколи до нього не прийдеш. Не можна просто стрибнути з парашутом без попередньої підготовки і шести годин інструктажу. Тільки одиницям може раптово привалити успіх і не варто на це розраховувати. Люди виграють у лотерею, але за рахунок мільйонів тих, хто програв. Тож правильна стратегія - з кожним днем ставати на соту відсотку кращим.
Усе. Зараз важко, ноги гудять. Не хочу думати що буде вранці, але я щасливий 🙂