На мене чекав десятигодинний переліт із Сінгапуру до Нової Зеландії. Половина людей у літаку були схожі на громадян Індії та Китаю. Злегка засумнівався, що лечу в правильному напрямку. Але квиток, і двоє сусідок-новозеландок свідчили, що все ок. Під час зльоту одна із сусідок дістала хрестик і почала молитись. Я зрозумів, що слово за нас перед Боженькою було замовлено, а значить політ був приречений на успіх.
До моменту прильоту я вже провів 25 годин у повітрі і змінив три літака: Київ - Франкфурт, Франкфурт - Сінгапур, Сінгапур - Окленд. Але це ще було не все! Я прилетів пізно ввечері в Окленд - найбільше місто Нової Зеландії. Але це місто в якому закінчувалась наша подорож, а не починалась. Наша група стартувала з міста Крайстчерч, котре знаходиться на іншому острові. Нажаль, квитків на літак до нього напряму з Сінгапуру на той час не було. Тому на наступний день мене чекав ще один внутрішній переліт. Я вирішив зупинитись у готелі неподалік аеропорту, переночувати, а вранці полетіти вже на старт. Ще одна спокійна ніч для акліматизації не завадить.
Після супер насиченого Сінгапуру, було відчуття, що загалом можна вже й додому. Прилетів пом’ятий, але сповнений сил і енергії.
Найцікавіше - митниця. Ще до літака ти заповнюєш форму, де питається, чи везеш ти з собою якусь їжу, фрукти, туристичне спорядження, яке нещодавно використовувалося на природі, чи ліки для коней. Серйозно, ліки для коней там реально були у списку. Новозеландці дуже бережуть свою природу і намагаються, щоб ніхто нічого зайвого сюди не привіз. Якщо вказуєш, що маєш туристичне спорядження яке у тебе використовувалось менше ніж місяц назад - у тебе його забирають на 45 хвилин для обробки та знищення на ній усього живого.
Одна з учасниць нашої групи розповіла історію, що виходячи з літака взяла з собою яблуко. І на митниці у перевіряючого запитала, чи можна з ним пройти. У чоловіка різко розширились очі і з максимальною стриманістю він відповів: “Звісно ні”. Довелось викинути.
Але не все так жостко як здається. Новозеландці дуже доброзичливі і привітні люди, які вірять наслово. Коли мене запитали, чи маю я якесь спорядження, котре нещодавно використовував, або насіння чи фрукти, я впевнено сказав - “Ні”. І мене без проблем пропустили. Людина ж не може брехати на митниці, правда?! Але в мене насправді нічого такого не було. І до речі, якщо кажеш “так” і твоє спорядження беруть на обробку - його пропарюють. А це значить смерть мембрані і всім сучасним матеріалам які в ньому були використані.
Вийшов з аеропорту. До готелю було п’ятнадцять хвилин пішки. Тому вирішив прогулятись. Перше враження - я ніби знову в Штатах, тільки в якійсь іншій версії. Наче у якійсь більш добрій. Ті самі бетонні тротуари, підстрижений газон, красиво підстрижені дерева. Навіть знаки чимось схожі. А головне - на вулиці весна. Все цвіте і пахне. Настрій відразу піднявся на тисячу поділок.
Швидко дійшов до готелю. Прийняв пігулки легкого заспокійливого, котрі допомагали у боротьбі з джетлагом і мене швидко вирубило. Вранці, я поснідав в готелі і пішов на літак до Крайстчерча. Я обдумував план як мені і на літак встигнути, і в центр міста зганяти. Але було багато ризиків. Та і в будь-якому випадку ми б тут закінчили свою подорож. Тому вирішив не ризикувати і піти напряму в до аеропорту.
Зазвичай мій політ на літаку складається з двох частин. Зліт: “О май гад, яка краса! Я всю дорогу буду дивитися у вікно!”. Минає 15 хвилин: “сиджу у смартфоні”. Так ось у Новій Зеландії все навпаки. Я летів з Окленда в Крайстчерч. На старті я сидів у смартфоні, а потім випадково подивився у вікно і залип на весь переліт.
Крайстчер
Прилетів до Крайстчерча. Доречі досить довго не міг запам’ятати назву цього міста. Якась вона була для мене складною і не зрозумілою. Поки до мене не дійшло. Назва міста складається з двох слів “Christ church”, що буквально перекладається “Церква Христа”. З цього моменту все стало набагато простіше.
В аеропорту мене зустрів Володимир, наш місцевий гід, котрий сам з України і котрий емігрував сюди вже досить давно. Приїхали в готель, де я зустрівся з рештою нашої групи. Всі були втомлені, розбити і страждали від джетлагу. Різниця в часі з Україною - одинадцять годин. Тому коли в нас була ніч, тут вже була середина дня. Виявилось, що тільки я летів сюди з нормальним відпочинком в Сінгапурі. Всі інші летіли напряму з України провівши 30+ годин в дорозі. Тому їм було набагато важче ніж мені.
Вже вечоріло. Ми мали виїжджати на наступний день. А сьогодні був день прильоту, коли вся група зїзджається і відпочиває після перельоту. Так як я не люблю втрачати час і був повністю акліматизований, то відразу пішов досліджувати місто.
Перше що помітив - немає високих будівель. Нова Зеландія досить сейсмоактивна і землетрус 2011 року сильно похитав місто. Досі можна зустріти зруйновані споруди.
У місті ростуть тополі, берези і пальми. Оскільки зараз тут весна, то ми ще потрапили на цвітіння наших каштанів. Коли я запитав Володимира, чому у аеропорту так переживають щоб не завозили насіння, то він відповів: “Щоб зберегти природу якою вона є і не завести зайвого. Але насправді, за свій час існування, емігранти завезли сюди все що тільки можна”.
Забув сказати - тут лівосторонній рух! Це минула британська колонія і як багато де в світі, ця звичка залишилась. Відразу відчув весь біль. При переході дороги за звичкою дивишся не в той бік. У вузьких проходах люди тримаються лівого боку, а не правого, як ти звк.
Я взяв электросамокат. Їду, а прямо на мене велосипедист. Показну йому мовляв об’їжджай, а він такий: “ні ні ні, ти повинен об’їхати”. І тут до мене дійшло, що я їхав по правій стороні. До речі, 75% аварій тут трапляються з вини туристів із правостороннім складом головного мозку. Коли орендуєш машину - там купа наклейок “їдь по лівій стороні”. При виїзді з туристичних місць стоять знаки: “Пам’ятай про лівосторонній рух!”. Навіть поїзди тут не їздять в день, щоб не відволікати туристів і щоб ті не виїжджали на праву полосу. Дивлячись на все це розумієш, що проблема дійсно досить серйозна.
Але з часом звикаєш. Уже під кінець дня я легко визначав туристів. Ідеш як людина лівою стороною стежки, а вони тобі прямо на зустріч. Понаїхало тут, ходять як варвари правою стороною 😅
Зі мною був мій дрон. Тому доїхавши до парку, я піднявся в повітря і зробив декілька фото міста.
Також з’їздив до сумнозвісної мечеті в Крайстчерчі, де 15 березня 2019 року стався масовий розстріл. Зїхавший з глузду австралієць увірвався в будівлю і застрелив купу мирного народу. Основна мотивація: всі біди через мусульман, а тут вони як у христа за пазухою, і потрібно показати їм, що і тут до них можуть добратись.
Коли про це розповідали в новинах - було звичайно сумно. Але у світі стільки всього сумного за день відбувається, що мозок просто не встигає. Та й де ми, а де Нова Зеландія.
Тут ти розумієш, яким болем і шоком була ця трагедія для місцевих. Місто мирне, чисте, спокійне. Усе навколо віє миром і спокоєм. У центрі великий парк із зеленими галявинами. Мене прямо почало відпускати, коли на вулиці незнайомці посміхалися мені і вітались. В армії на всю країну чотири танки. Навіть звичайний криміналітет на мінімалках. А тут таке. Це був удар у саме серце.
Наступив вечір. Ми повечеряли всією групою і познайомились один з одним. Завтра вже нарешті починалась наша подорож. Мені здається, сьогоднішній день я використав на повну.
P.S. Для тих хто хоче більше дізнатись про Нову Зеландію, друзі порадили круте відео: