На сьогодні була запланована одна головна активність - відвідування племя Хімба. Це кочовий народ, що мешкає в північній частині Намібії. Деякі з них зберігають свій традиційний стиль життя і запрошують туристів подивитися як вони живуть.
Нас зустрів гід, який говорив англійською, був одягнений як звичайний намібієць, але був родом із цього племені. Він водив нас поселенням, розповідав його історію і знайомив із місцевим життям.
Це було не просто поселення, а радше притулок. Крім своїх дітей тут живуть ще діти-сироти, яких привозять сюди з округи. У кожної жінки по 8-10 дітей за яких вона відповідає. Чоловіків всього п’ятеро, але у кожного більше однієї дружини. За кожну дружину тобі потрібно заплатити худобою її батькам і мати змогу утримувати її та дітей. Плем’я живе за рахунок скотарства, пожертвувань і на те, що залишають туристи.
Попри такий спосіб життя діти все одно навчаються. Намібійська влада створила мобільні школи і в них є шанс прорватись в цьому житті.
Нас одразу попередили, що місцеві можуть просити в нас гроші. Але ми не зобов’язані їх давати. Вхідні квитки були доволі дорогі і після такого одного нашого візиту плем’я зможе без проблем пожити мінімум тиждень.
У багатьох із нас були двоякі почуття від цієї екскурсії. З одного боку місцевий гід нам сказав, що ми без проблем можемо фоткати кого захочемо. Мовляв жителі не проти і “спеціально натреновані для цього”. І ніби як усе має бути ок. Але все одно є відчуття, що ти білий завойовник і увірвався в їх життя.
Нам розповіли, що в них своя мова і вони не розуміють англійської. Але час від часу до нас підходили дівчата і однією рукою показували жест чайових, а другою трималися за живіт і говорили: “Please, mister, baby”, - натякаючи на свою вагітність. Під кінець діти теж підбігали і говорили: “Please! Mister! Sweets, money!”. Усе ж таки сучасне життя вимагає вчити англійську.
А ще кращу схему нам розповіли люди з іншої поїздки. До них підбіг школяр зі своїм табелем і показував, який він хороший учень. Але потім пояснював, що в нього немає грошей на потрібні книжки. Він не просив грошей, а просив купити йому одну-дві в сусідньому магазині. Розчулені туристи без проблем їх купували. Трохи пізніше він віддавав книжки назад у магазин і отримував свій відсоток. Розумно.
У племя Хімба нелегка історія. У 1904 вони зазнали геноциду з боку німецької колоніальної держави. У 1980х вони мало не припинили своє існування. Як і більшість кочівників, вони займаються скотарством і в ті роки 90% худоби забрала посуха. Деяким довелося переселитись в міста. Але з 1990-х вони почали своє відродження.
Їхав я звідти в трохи занепалому настрої, занурений у роздуми про тлінність буття. Я вважаю, що люди не повинні так жити. Розумію, коли дорослі люди самі приймають рішення про дауншифтинг. Але діти не обирали такого життя.
У нашому джипі розгорілась дискусія. Мій штурман дотримувався думки, що мовляв вони самі прийняли рішення так жити. І якби хотіли - то жили по іншому. Але я все ж таки схильний до думки, що у багатьох із них немає вибору. Вони народжуються в цьому племені, ростуть, деяких рано видають заміж - і все. Ти не бачиш іншого життя, або бачиш маленькі його уламки в особі туристів. Ми бачили тільки фасад, але не знаємо, як вони живуть насправді і чи є в них вибір узагалі. А можливо я не правий, і їм дійсно так краще. Можливо б їм не сподобалось наше сучасне життя з купою технологій і зручностей. Можливо б воно здалося їм занадто складним. Хочеться в це вірити.
Це була єдина активність на сьогодні. Нас чекала довга дорогу до табору. Завтра ми мали встати рано вранці щоб відправитьсь на сафарі до національного парку Етоша. На сафарі не в плані стріляти по тваринам, а їздити самим на джипах і шукати звірів для фотографій.
Так як до заходу сонця в нас був час, то ми вирішили поїздити недалеко від заповідника, щоб можливо когось побачити. І навіть не заїзджаючи до парку на нас чекав невеликий бонус.
Зебри, острікси, бородавочники, жирафи. Територія величезна і у неї немає паркану. Тому звірі вільно собі гуляють.
Ночували ми знову в таборі і спали знову в палатках. Завтра на нас чекав насичений день в національному парку Етоша. Тому треба було гарно виспатись на свіжому повітра.
