Ми нарешті вирвались. Вранці заїхали в магазин, закупилися всім необхідним на день і вирушили. Мозок ще перебудовувався на правостороннє кермо, тому за традицією вранці я ввімкнув двірники замість поворотників 🙂
Ми приблизно годину їхали асфальтом, а потім виїхали на ґрунтовку. Її тут у Намібії багато. Людей мало, країна велика, а дороги часом дуже довгі. Тому асфальт не скрізь. Ми спочатку навіть подумали, що асфальт спеціально не кладуть, щоб не втручатися в природу пустелі. Але потім місцеві розповіли, що як завжди питання в грошах. Були б гроші - був би асфальт. Але я б не сказав, що це прям бездорога. Головні дороги регулярно чистять грейдери і якщо ти на джипі - ними досить комфортно їхати. Зі звичайним легковиком тут буде дуже туго.
Ми почали вчитись їзді в колоні по грунтовці. Потрібно тримати дистанцію. За кожним джипом тягнеться шлейф пилу. Якщо їхати досить близько - пропустиш усю красу і не побачиш гострий камінь. Тому ми почали розтягуватись. Потрібно знати хто їде першим, а хто останнім. Перші завжди попереджають про небезпеки попереду, зустрічну смугу чи тварин. У пилу передньої машини їх можна не помітити. А останній завжди стежить, щоб усі були разом. Часом ми заїжджали в гористу місцевість і рація від перших не добивала до останніх. Тому всі повідомлення спереду дублювала третя машина.
Ближче до обіду ми почали підніматися під гірку. Уже зголодніли, але наш гід говорив, що потрібно почекати зовсім небагато, і ми пообідаємо з найкращим африканським краєвидом у житті. І він мав рацію. За одним із поворотів нам відкрився нереальний вид…
Важко було їхати. Коли таке бачиш - хочеш, щоб цей вид запам’ятався тобі назавжди. Ти знаєш, що з часом він буде стиратись. Тому ти намагаєшся зробити по максимуму фото і відео. Але вони все одно не передадуть всієї цієї краси. Тому зазвичай, у якийсь момент я зупиняюсь і просто насолоджуюся красою.
Дюна 45
Ми їхали на максимально допустимій швидкості. До заходу сонця потрібно було встигнути відвідати ще одну з визначних пам’яток, яка розташована в національному парку Наміб-Науклуфт - Дюна 45. Називається вона так, тому-що розташована за 45 км від в’їзду в парк.
Особливість національних парків у Намібії - ворота відчиняються на світанку і зачиняються на заході сонця. Не встиг виїхати з території - залишаєшся ночувати. Це зумовлено тим, що їздити по темряві в парку - небезпечно. Дикі звірі активніші вночі, бо не так спекотно. Тому шанс когось збити або бути з’їденим набагато вищий.
Ми цілий день були в дорозі, мчали, проскочили в’їзд у парк і через 45 км доїхали до нашої мети.
До цього дня я ніколи не бачив дюн. І загалом був байдужий до пустелі. Після Нової Зеландії, де все цвіте і пахне, трохи не зрозуміло як можна захоплюватися відсутністю зелені. Але таки можна. Пустеля заворожує своїм масштабом. Одразу згадуєш фільми про Індіану Джонса. А з самої дюни відкривається неймовірний вид на долину.
Зверху був сильний вітер і деколи потрібно було прикривати обличчя, щоб не набрати піску в рот. Цікаво, що біля вітряного боку дюни пісок твердий, оскільки вітер постійно його спресовує. А з іншого боку навпаки - м’який.
Дюни утворюються за рахунок вітру і постійно переміщуються. Можливо, цю дюну з часом доведеться перейменувати на “Дюна 44” або “Дюна 46”. Одразу розумієш як важко було караванам орієнтуватись на місцевості, коли щороку інший ландшафт. Та ще воду спробуй знайти. І сонце плавить усе, що можна. Пустеля - це реально жорстоке місце.
Але незважаючи на це, ми залипли на вершині дюни і не могли намилуватись. Благо, з нами був гід, який нас квапив і ставив ліміти за часом. Нам потрібно було встигнути повернутись до воріт національного парку до заходу сонця, інакше на нас чекала ночівля на території.
Коли ми вже від’їжджали від дюни, приїхала група туристів помилуватися заходом сонця з дюни. Напевно, вони не знали правила закритих воріт, і на когось чекала ніч у національному парку 🙂
Приїхали ми рівно за 5 хвилин до заходу сонця. Охоронець уже зачиняв ворота і показав нам великий палець догори, мовляв пощастило, молодці що встигли. І вже за 10 хвилин ми були в таборі.
Табір
У наших джипах було достатньо спорядження, щоб зупинитися в будь-якій точці і розбити табір. Але можна підвищити рівень комфорту, якщо зупинитись в спеціальному таборі. Ми так само ночували в наметах на даху джипа, і готували собі вечерю на багатті. Але у кожної машини був свій невеликий навіс, з туалетом, душем, мангалом і електрикою.
Увечері ми всією групою зібрались біля басейну і почали знайомитись. Як з’ясувалось з двадцяти осіб, тільки троє були не з IT. Тому ми себе називали: “Представник рідкісної професії”.
Наступного дня нам потрібно було встати до сходу сонця. Тому ввечері після вечері ми все покидали, залишили частину їжі на столі, щільно не закрили сміттєвий бак. І поплатились за це.
Рано вранці ми виявили, що все наше сміття розкидане навколо навісу. Ковбаса надкушена, а контейнер з сосисками зник. Пізніше місцеві нам пояснили, що вночі до нас у гості зайшли шакали. Ми так і не дізнались що ж стало з контейнер. Він був герметично закритий і його не можна було відкрити. У нього була яскрава кришка і ми шукали його навколо табору. Місцевість відкрита, видно добре. Але жодного сліду. Навіть із дрона шукали. Видно шакали забрали його до себе додому для подальших досліджень.
За сніданком ми з’ясували ще один цікавий факт. Усі четверо з нашого джипа чули, як уночі хтось лазив по сходах. Усі подумали, що це хтось вставав і ходив до туалету. Але з’ясувалось, що ніхто з нас не вставав… Скоріше за все якийсь шакал хотів проінспектувати намети, але вони були щільно закриті 🤷♂️
Ми швидко зібрали табір, ще раз спробували пошукати контейнер з сосисками, попрощалися з ним назавжди, і вирушили дивитися головну визначну пам’ятку пустелі Наміб - Дедфлей.