Моя нова поїздка в Африку. Цього разу - експедиція на джипах. Усе в найкращих традиціях: намети, багаття, дикі тварини, пустеля з довгою дорогою в нікуди. Повне занурення в країну й атмосферу. Усе як у книжках мого улюбленого Жуль Верна. Але перед цим у цю країну необхідно було ще потрапити.
Вирішили летіти на травневі свята. Вдома у цей період особливо робити нічого. Країна входить у режим “давай уже після свят”. Ще плюс у тому, що можна собі спокійно їхати і ніхто не помітить твоєї втечі. Але в цьому був і мінус.
Пандемія. Ми летіли через Франкфурт. Для транзиту через Німеччину потрібно показати негативний тест на Covid зроблений за 48 годин до в’їзду на територію країни. Те ж саме потрібно було і для Намібії, але там хоч за 72 години, а тут…
У звичайний час із тестом немає жодних проблем. Але коли у людей вже 30-го маринується шашлик - ніхто особливо не горить бажанням зробити тобі тест за один день. Благо, що я про це подумав завчасно і почав шукати варіанти. У більшості місцевих лабораторій говорили одне й те саме: “тільки після свят”. Був варіант зробити прямо в Борисполі. Але для цього потрібно було виїхати на день раніше. Почали обдзвонювати знайомих, і знайомих знайомих. В результаті таки знайшли лабораторію, яка могла знехтувати традиціями “Дня Трудящих”, і попрацювати в цей день.
Літак Київ - Франкфурт. Потрібно було чотири години погуляти в аеропорту перед наступним літаком. “Ну нічого!”, - подумав я. “Це ж великий аеропорт, буде чим зайнятися, де погуляти”. Але не все так просто.
Я забув, що ми живемо в країні, де карантин - він нібито є… Але все одно бізнес намагається якось працювати в обхід системи або активно співпрацюючи з нею. У Німеччині все по іншому.
Німці люблять правила і чітко їх дотримуються. Аеропорт порожній, багато магазинів закриті. Я вже літав через нього і пам’ятаю як тут ходили натовпи народу і було чим зайнятись. А зараз… Реально з’являється відчуття, що ти живеш у пост-апокаліпсисі. У тебе виникають спогади як просто за цим столиком веселі німці у відрядженні розпивали по п’ятому келиху пива. Але потім ти повертаєшся до реальності, і бачиш порожню кафешку, обмотану обмежувальною стрічкою. Гріє думка, що це тимчасово. Усіх скоро чипують, і ми повернемося до майже колишнього життя. Але благо, того дня німецького пива і сосиску все ж вдалося урвати 👌
Потім на мене чекав довгий переліт до Намібії. Це колишня німецька колонія. Тому не дивно, що в них є прямі рейси. Підтримують зв’язок так би мовити. У літаку купа німців у віці, які скоріше за все летіли відпочити і пополювати. І знову ж таки - не дивно. Щоб застрелити хоч якусь тварину в Німеччині, потрібно або дофіга заплатити, або зібрати купу документів. Німці обожнюють бюрократію. З Намібією все набагато простіше. Є спеціальні величезні приватні території, де можна пополювати, відпочити, і твій трофей у готовому вигляді доставлять просто у твій затишний німецький будиночок. Олл інклудід.
Я летів до Африки. А тому, як і всі, я очікував спекотну погоду вдень і вночі. Не тут то було. Ми вийшли з літака о 7 ранку і на вулиці було +7… Тут взагалі то південна півкуля і у людей тут пізня осінь! Благо, що це тільки вночі. Вдень температура доходила до +25 - +30 і сонце жарило як треба 👌 Організатори нас про це попереджали і у мене був одяг на всі випадки життя.
Швидко пройшли паспортний контроль іііі - welcome to 🇳🇦 Namibia! Потрібно було заселитися в готель, обміняти гроші, купити місцеву сім-карту і забрати джипи. Почуття безперервного руху. Я знав на що підписуюся. Це відпочинок, після якого потрібен буде ще один відпочинок. Але я не підозрював, що на нас чекала така насичена програма…
Перше враження
Ранній ранок. Я дико заздрив людям, які були самі на чотирьох кріслах у середньому ряду літака. Їм спалось явно комфортніше, ніж мені. Відчував себе як побита собака.
Нас забрали з аеропорту на мікроавтобусах і повезли в столицю Намібії - Віндхук. Дивлячись на узбіччя, складалося відчуття, що ми десь на Херсонщині, або в Криму. Суха трава і степ. Якби не специфічні дерева савани - не відрізнити. Дорожні знаки та рекламні банери англійською. А ще лівосторонній рух. Дивна суміш Африки, Англії та Німеччини в одному флаконі.
Коли приїхали в готель, сонце вже досить піднялось і від +7 градусів не було й сліду. Довелося знімати кофту і мазатися сонцезахисним кремом. Так я вперше відчув різницю температур у пустелі.
У нас було трохи часу, щоб сходити в торговий центр за сім-картами. Так організувалась міні-екскурсія містом. Скоріше за все ми зупинились не в найбіднішому районі, оскільки навколо було багато красивих європейських будівель, на яких багато колючого дроту. Типова колишня європейська колонія в Африці. А так у місті особливо дивитися нічого. Вся головна краса розкидана по країні.
Більша частина групи розбрелася по номерах відпочивати і приводити себе до ладу. Але невеликій її частині до відпочинку було ще далеко. Потрібно було їхати забирати наші джипи.
Джипи і праве кермо
Головна крутість цієї поїздки - ми брали в оренду машини, без водіїв, місцевих гідів і самі колесили країною. Мене так і підкупили, сказали: “Ярославе, як щодо експедиції по Намібії на джипах, де ти сам зможеш бути водієм?”. На що я відповів: “Продано”.
Це реально дуже круто. Одна справа коли тебе возять, все показують і розповідають. Інша - коли ти сам за кермом, без досвіду керування великими машинами, їзді по бездоріжжям і без досвіду їзди по лівій стороні! Це було дуже круто. Страшно, але круто. Якщо навіть відкинути всю красу, яку ми бачили - сама їзда з ночівлею в наметах вартувала всієї поїздки. Але про це потім.
Всього нам потрібно було п’ять машин, по чотири людини на кожну. З них один-два - водії. Трохи пізніше я дізнався, що я десь колись погодився бути єдиним водієм у своїй машині. Дуже схоже на мене: одна дитина в сім’ї, не звик ділиться, самі розумієте 🙂
Спочатку нам показали відео, в якому в загальних рисах розповідалося як варто їздити, а як ні. Головна причина аварій - перевищення швидкості. Коли ти їдеш 100 км рівною дорогою через пустелю - звісно хочеться натиснути на газ. Але потім люди втрачають керування, збивають тварин і виходить біда. І добре коли це десь не далеко від міста. У пустелі без живої душі на багато кілометрів - може закінчитись плачевно. Ще нам розповіли, що не варто їздити вночі, бо саме в цей час усі звірі активні і можна не розминутися зі слоном.
Потім інструктаж з управління машиною. У нас були новенькі Toyota Hilux модифіковані спеціально для пустелі. Дизель, повний привід. На даху два намети розраховані на двох осіб у кожному. У багажнику є холодильник, чотири стільці, стіл, посуд, столові прилади, бак із водою на 40 літрів, два газові балони, пальник, інструменти, лопата, сокира, подушки і ковдри, рація. Загалом усе що б зупинитися де завгодно, розкластися і почуватися комфортно.
Після цього ми готові були виїжджати. Потрібно було забрати наших із готелю і вирушити на першу вилазку. За планом була поїздка в сусідній національний парк. Потрібно було звикнути до управління і випробувати повний привід. На мене чекало випробування правим кермом.
Хтось швидко звикає до правого керма, лівостороннього руху і вже через п’ять хвилин їздить як бувалий. На правосторонніх машинах педалі (слава Богу) розташовані як звичайно. А ось поворотники і двірники поміняні місцями.
Як я не напружувався, не концентрувався, але під час виїзду на дорогу ввімкнув лівий поворот і в мене запрацювали двірники 😅 Швидко виправився і поїхали. Спочатку мені все давалось важко. Весь час губився як правильно повернути і в яку смугу стати. Мозок весь час працював на 100% і я прям промальовував траєкторію в яку смугу я повинен стати:
“На перехресті на ліво. Значить повинен стати в крайню смугу. На право - у дальню смугу від себе.”
Я мріяв виїхати з міста, що б було по менше машин і можна було розслабитись. Ще, “для практики”, я пропустив свій поворот і додатково покатався по місту. Мені часом здавалось, що я виїхав на дорогу з одностороннім рухом. Але з часом адаптувався і видихнув.
Перша вилазка
Ми приїхали в “Daan viljoen game park” і вже через п’ять хвилин зустріли жирафів.
Я 100500 разів бачив їх у зоопарках. Але побачити жирафів у дикій природі - це зовсім інший рівень. Вас не відділяє огорожа. Картинка як на відео з Discovery, тільки все наживо. На жаль, для нормальних фото потрібна серйозна техніка. У мене був тільки телефон. Але і з ним вийшло трохи назнімати.
Парк потрібно було покинути до заходу сонця. У Намібії є правило - ворота парків відчиняються на світанку і зачиняються на заході сонця. Не встиг - ночуєш у парку. Усе для того, щоб туристи не їздили ними вночі. Ми повернулися в місто і з’їздили до ще однієї пам’ятки - Christuskirche.
Після нас чекала вечеря в ресторані, де можна було скуштувати м’ясо різних тварин, зокрема й зебри. Привіт Марті ✋ Тут їх розводять на спеціальних фермах. Дикі зебри під охороною.
Як і варто було очікувати - м’ясо зебри жорстке і не смачне. Просто це дика тварина і вона створена для того, щоб бути вільною, а не бути з’їденою. Принаймні людьми.
На цьому наш супер насичений день закінчився і можна було нарешті поспати. І це був тільки перший день у Намібії. Завтра на нас чекав виїзд у пустелю і початок експедиції.