Якось дуже швидко в мене пролетіли ці два тижні в Ашбурні, і якось непомітно настав час переїжджати в Александрію. У понеділок, я, як зазвичай, приїхав додому, повечеряв, і з думкою “завтра вранці добре відісплюся, поприбираю і зберу речі” пішов спати.
На годиннику було 23:40. Я вже майже заснув, але тут пролунав дзвінок:
— Привіт! Мене звати Сергій. Я за 40 хвилин до тебе заїду і заберу тебе в Олександрію. Тож збирай речі і чекай.
— Стоп! Яка зараз година?! Вночі? Я думав, що буду переїжджати завтра!
— А тебе що, ніхто не попередив? Цікаво. Але в усякому разі тобі треба збиратись!
Тієї ж хвилини мозок негайно прокинувся. За ці сорок хвилин я зібрав усі речі, помив увесь посуд, прибрався, викинув сміття і ще залишився час на каву. Аж сам здивувався. З такими результатами можна армію заочно пройти.
Усе було прибрано і розставлено на свої місця як і в перший день мого приїзду.
Так, на конфорках плити залишилась невелика засмага від моїх невдалих експериментів з їжею. Але через каструлю, чайник і сковорідку її було не видно 🙂 Кількість моїх речей так само помітно збільшилась.
Ще тільки 35 хвилин тому я був готовий повністю зануриться в міцний сон. А тепер я сидів у повному зборі й чекав Сергія. Настав час переїзду.
Переїзд
Приблизно через 50 хвилин у двері пролунав стукіт. На порозі стояв Сергій і ще шестеро студентів, які щойно прилетіли з України.
— Привіт! Готовий переїжджати?
— Так, звісно!
Новенькі ходили по квартирі із захопленим виразом обличчя. Щось це мені вже нагадувало 🙂 Я вирішив поділитись досвідом:
— Супермаркет тут недалеко. Просто вийдете он на ту дорогу і там його побачите. Код замка від безкоштовної тренажерки висить на холодильнику.
— Безкоштовна тренажерка?
— Так 🙂 Безкоштовний вай-фай ловить он у тій спальні.
— Безкоштовний вай-фай?
— Ага 🙂
Попрощавшись із новими знайомими і віддавши їм ключі від будинку (ледве не забув їх у себе в кишені), ми спустилися до машини і поїхали до Олександрії.
— А в тій квартирі вже хтось живе?
— Так. Там живуть хлопці з України. Я їм зателефонував, тож вони на тебе вже чекають.
— А серед них дівчата є?
— Ні, всі хлопці.
Приїхали ми приблизно о другій годині ночі. Мій новий район мав не такий барвистий вигляд, як в Ешберні. Звичайні двоповерхові будинки. Нічого особливого.
Ми взяли всі мої сумки і пішли в нову квартиру. Вона була на першому поверсі, тож далеко йти не довелось.
Нові апартаменти були гірші за мою квартиру в Ешбурні. Невелика вітальня, маленька кухня, ванна і дві спальні. Начебто, все що необхідно для життя є. Але після двох тижнів життя у великій і просторій квартирі, це виглядало трохи сумно. Так-так, зовсім розбалувався 🙂
Але головне, що тепер я жив дуже близько від центру Вашингтона. А це був найголовніший плюс, який повністю перекривав усі мінуси.
Співмешканці
У квартирі на мене чекали мої майбутні сусіди:
- Мухамед - громадянин Туркменістану, але навчається в Україні ось уже три роки. Вільно розмовляє російською і навіть трохи українською. Студент КНЕУ ім. Вадима Гетьмана. Спеціальність: банківська справа.
- Ярослав - українець із Вінниці. Перейшов на третій курс у торгово-економічному інституті Вінниці. Спеціальність: фінансовий аналітик.
- Платон - українець з Івано-Франківська. Перейшов на третій курс у ПНУ ім. Василя Стефаника. Спеціальність: програмування.
- Андрій - українець із Харкова. Перейшов на четвертий курс у ХНЕУ. Спеціальність: економічна кібернетика
Всі співмешканці з України. У цьому є плюси і мінуси. Мінус у тому, що ти щодня розмовляєш українською. Перші три дні я взагалі не відчував, що перебуваю в США, оскільки цілими днями говорив тільки українською. Але в цьому є і свої плюси. Набагато легше жити з людьми, які тебе повністю розуміють і яким не потрібно пояснювати жестами, що ти від них хочеш.
Будинок розташований за 30 хвилин їзди на велосипеді від центру Вашингтона. Квартира виявилась доволі простора. Все пізнається в порівнянні. Є всі необхідні зручності. Співмешканці - просто супер хлопці. Тож після майже місяця життя в цьому місці я аж ніяк не шкодую, що сюди переїхав.