І так, у попередній частині я зупинився на тому, що ми почали підлітати до Лондона. Як і очікувалось, британська столиця зустріла нас хмарами. Приблизно 15 хвилин ми летіли в тумані. Про те, що ми опускаємось, можна було здогадуватися тільки з показань висоти яка відображалась на екранах.
Через деякий час ми опустились нижче рівня хмар і перед нами відкрився вид на “capital of the Great Brittan”.
Посадка
Маленькі старовинні будиночки, величезні та вражаючі замки, великі поля для гольфу… Усе так, як я собі й уявляв 🙂
Мені дуже хотілось побачити Біг-Бен. Я пильно дивився у своє вікно і очікував його появи. І тут, з іншої сторони літака хтось сказав: “О! Біг-Бен!”. Виявилось, що його було видно з іншого боку літака… Ну нічого страшного, ми з ним ще обов’язково зустрінемось на зворотному шляху.
Плавне зниження, поштовх, і ми вже їхали злітно-посадковою смугою британського аеропорту. Хтось від радості аж захлопав. Скоріше за все наші українські студенти 🙂 Літак підняв свої закрилки і ми почали плавно зменшувати швидкість.
Через 10 хвилин ми повністю зупинилися і припаркувались біля терміналу. Після повної зупинки двигунів нам дозволили виходити. Ми були в Лондоні!
В британському аеропорті
Далі нам потрібно було йти на наш наступний літак. Але куди? Підходячи до обслуговуючого персоналу і показуючі свої квитки, нас пернаправляли в різні боки. Під час таких дорожніх вказівок ми пройшли паспортний контроль і отримали посадкові квитки на наступний рейс.
Спочатку я думав, що нам доведеться забирати свій багаж, і потім його знову здавати під час посадки. Але все виявилось набагато простіше. Наш багаж просто переклали в інший літак, що відразу відсікло купу зайвих дій.
Як і на українському кордоні, ми пройшли контроль наших речей. В одного хлопця з України вилучили маленьку пляшечку з вином, яку він прихопив із собою, будучи на борту літака. На жаль, можна було проносити тільки 100 мл рідини, а там було 200 мл. Довелося з нею розпрощатись 😕
Пройшовши всі етапи контролю, ми знову потрапили в зону “Duty free”, де було куча невеликих магазинчиків. Звісно, з українським “Duty free” це не порівняти. Магазини одягу від передових модельєрів, неймовірні сувеніри, прекрасні кафе! Як сказала моя попутниця: “Відчуваю, на зворотному шляху я тут спущу всі мої зароблені гроші…”. Було дуже красиво, але на жаль я не зробив жодної фотографії цього місця.
Річ у тім, що ми шукали наші наступні ворота, від яких вирушав наш літак. Слідуючи вказівникам, ми бігали по всьому терміналу. Спочатку ми оббігали перший поверх. Потім нас якимось вітром занесло на третій поверх. Остаточно здавшись, ми звернулися до обслуговуючого персоналу. Усе виявилося набагато складніше.
По-перше, нам потрібно було спуститись на ліфті в підземний рівень. Далі, на спеціальному метро ми переїхали з терміналу 5A в 5B. Піднявшись нагору, ми зрештою знайшли наші ворота.
Перебуваючи весь час на адреналіні, я зовсім забув про фотографії… Але повірте, британський аеропорт це щось неймовірне.
Присівши в залі очікування, ми дістали свої ноутбуки, смартфони і почали шукати безкоштовний інтернет, щоб повідомити батькам про вдале приземлення. Але не тут-то було! Інтернет виявився тільки платним. Як ми не намагались, як не просили, але доступ нам не відкривався. Десять фунтыв і все. Довелось розщедритися на 3 грн. 50 коп., і відправити СМС в Україну, що все добре.
У той час як наш літак готували до відльоту, ми чекали початку посадки в залі очікування.
Рейс BA293
Через 20 хвилин було оголошено посадку на літак. Так само, як і минулого разу, ми пройшли паспортний контроль і спеціальним коридором попрямували в літак. Цього разу ми летіли на Боїнгу 777, який на багато більший за своїх попередників. У кожне сидіння було вмонтовано екран, за допомогою якого під час польоту можна було переглядати фільми. Так само на кожному сидінні лежали подушка, ковдра, навушники, одноразова зубна щітка і маленький тюбик із зубною пастою.
На жаль, цього разу мені не настільки пощастило, як попереднього. Я сидів на третьому місці від вікна, і побачити щось за бортом було набагато складніше. Інструктаж, перевірка пристебнутих ременів, і ми були готові до зльоту. За півгодини ми вже летіли над Лондоном.
Вечеря
Цього разу я зібрав усі свої сили, щоб не заснути і дочекатись вечері, оскільки на той час уже досить таки зголоднів. Приблизно через дві години після вильоту нам було оголошено, що сьогодні в меню у нас рис з куркою або паста.
На додачу до основної страви, кожному дали рознос, на якому були 2 шматочки хліба, масло, йогурт, мінеральна вода і салат. Так, до речі, про салат. Такого стрьомного салату я ще не бачив 😅 Незрозуміле дрібне насіння, незрозумілі листки якоїсь рослини… Але побачивши, що чоловік попереду мене активно його їв, почекавши п’ять хвилин, я приступив до вечері.
Їжа в економ-класі, самі розумієте, не вищий сорт. Салат був абсолютно несмачним. Хліб теж особливим смаком не вирізнявся. Деякі знайомі розповідали мені, що ще тиждень відходили після цієї їжі. Але в боротьбі за калорії, я готовий був піти на такі жертви.
Під кінець польоту нам запропонували сендвіч і каву, що чудово підбадьорило після гарного сну.
Посадка у Вашингтоні
Після 8-ми годинного виснажливого перельоту ми нарешті дістались Вашингтонського національного аеропорту імені Рональда Рейгана. Подякувавши стюардес за прекрасний переліт, ми вирушили до виходу.
МИ БУЛИ В АМЕРИЦІ! Я ніяк не міг змиритися з цією думкою! Як це, я, звичайний український студент і перебуваю в Америці? Країні, в якій я мріяв побувати все своє життя?! Ні, якось не віриться… Ще через тиждень я звикав до думки, що так, я дійсно живу в Америці. Так, я дійсно перебуваю на іншому континенті. Як потім розповідали мені такі ж учасники програми, як і я: “Ми досі не можемо звикнути до цієї думки… Таке відчуття, що ми ніби переїхали в інше місто і все…”. Таке ж відчуття було і в мене.
Незважаючи на наш емоційний фон, нам необхідно було рухатись до виходу. Попереду на нас чекала невелика співбесіда з візовим офіцером, після чого ми могли сміливо ступати на американську землю.
Усе, що в мене запитав офіцер: “Що будеш робити в США?”, “Де і на кого вчишся?”, - і все. Далі три штампи в різних документах і я був вільний!
Забравши свій багаж, я і мої знайомі пішли до виходу, де нас мали зустрічати представники нашої компанії-роботодавця.
Завершення дня
Просто біля входу нас зустрічали двоє представників компанії - Тарас і Світлана. З ними була велика табличка “Premier Aquatics”, яку було важко не помітити.
Вони обидва були з України. Після радісного привітання і перевірки присутності всіх, хто прилетів, ми почали займатись організаційними питаннями.
Тут же мені повідомили приємну новину! Перший час я житиму не в Олександрії, як планувалося спочатку, а в Ашбурні! Вся справа в тому, що офіційне відкриття сезону басейнів 26-ого травня. До цього часу роботи для рятувальників нібито не особливо багато. Тому було ухвалено рішення поселити мене в Ашбурні на два тижні. Там неподалеку жив хлопець із технічного відділу, у якого я буду працювати помічником.
Я не був проти цього рішення. У будь-якому разі через два тижні я буду жити в Александрії. А так, я зможу побачити інше місто, побувати в інших місцях, загалом кажучи - більше вивчити Америку. У той момент я навіть і не уявляв, яким величезним плюсом обернеться для мене це рішення. Але про це я розповім у наступних постах.
Тут же в аеропорту я підписав контракт на житло, і ми розсілися по машинах. Я зі Світланою поїхав в Ашбурн, а решта людей - у тимчасовий притулок в Александрії.
Ми їхали по шосе. Я намагався звикнутися з думкою, що перебуваю в США. Ці зелені дорожні знаки, червоно-сині знаки номера траси, ідеально рівні дороги. Усе було як у звичайному американському фльмі.
Приблизно через 40 хвилин ми приїхали в мою квартиру в Ашбурні.
Підписавши всі необхідні документи, походивши по квартирі з відкритим ротом і прийнявши душ, я нарешті ліг спати. На завтра було заплановано куча справ: зрозуміти де я живу, де тут магазини та супермаркет, дочекатись дзвінка від компанії, написати звіт батькам.
Так і закінчився цей неймовірно-захоплюючий, разюче-дивовижний, загалом один із найкращих днів мого життя.