Нарешті, після такої тривалої паузи у мене знову з’явилася можливість писати пости і описувати свої пригоди в США. І почну я з самого переломного моменту, можна сказати з кульмінації цього блогу, а саме з дня мого вильоту до США.
Почалося все ще ввечері третьго травня. Переді мною постало нелегке завдання - упакувати всі речі. Плюс до всього цього я поставив собі умову - брати з собою тільки один рюкзак. Ви можете подумати: “Як це, в США на 4 місяці і з одним рюкзаком?”. Але на це рішення у мене були вагомі причини.
На передпольотній орієнтації було сказано так: “… ввечері перед відльотом подивіться, скільки ви берете з собою речей. А тепер уявіть, що коли ви будете летіти зі США їх буде в 3 рази більше! Якщо ви зможете за собою стільки потягнути, то будь ласка беріть. Якщо ні, думайте що зайве і що можна залишити вдома…”. Оскільки я хлопець і великого розмаїття речей не потребую, то, за моїми розрахунками, все мало поміститися в одному рюкзаку. Але виявилось не все так просто.
Після першого складання половина речей залишалась вдома. Довелось все стискати, пресувати і скручувати. Але все одно, деяка частина речей ну ніяк не хотіла поміщатись. Виникла нелегка дилема - брати з собою ту чи іншу річ чи ні. Після довгих роздумів, чергових спроб і суперечок з мамою, рюкзак був нарешті зібраний. Все це приблизно закінчилось опівночі.
Після, я ще приблизно дві години перевіряв усі свої документи, і друкував відсутні. Того дня я ліг приблизно о пів на другу ночі з думкою: “нічого страшного, у літаку висплюсь”.
Останні години вдома
Четверте травня. Почався цей день у мене о пів на шосту ранку. Прокинувшись, умившись і щільно поснідавши, я був повністю готовий летіти далеко і на довго. Попрощавшись із батьками і отримавши останні вказівки, о 6:10 я вийшов зі свого під’їзду і попрямував у бік зупинки, зробивши дорогою кілька фотографій. Було дуже незвично думати, що свою рідну дев’ятиповерхівку, рідний двір, у якому я провів усе своє дитинство, і рідний район, з його базаром, автостоянкою і школою, я зможу побачити тільки через 4 місяці.
На автобусній зупинці на мене чекав мій друг дитинства, який зголосився провести мене на маршрутку до Борисполя. Зробивши свої крайні фотографії в Кременчуці та попрощавшись із моїм другом, рівно о 7:00 маршрутка вирушила з Кременчука в бік Борисполя.
В аеропорту
Приблизно через 4 години поїздки на “комфортабельній” маршрутці я був у Борисполі.
Весь аеропорт, як і будь-який інший, розділений на окремі будівлі, або як їх прийнято називати “термінали”. Бориспіль складається з 4 терміналів - B, C, D і F. Необхідний термінал вказується у квитку на літак. У моєму випадку мені потрібно було йти до терміналу F.
Зайшовши всередину, на більшому екрані я відразу знайшов свій рейс. Біля нього стояв статус “wait”.
Мій шлях до Вашингтона лежав через Лондон. Річ у тім, що в деяких випадках летіти з пересадками дешевше, ніж без них. Тому моя компанія купила мені квитки Київ - Лондон і Лондон-Вашингтон. Як бонус, на зворотному шляху я проведу цілу добу в столиці Британії з дозволом виходу в місто! Як на мене, досить непоганий бонус 🙂
Вже через 20 хвилин статус рейсу змінився на “registration”, що означало початок реєстрації на літак. Підійшовши до необхідної стійки мила дівчина перевірила мої електронні квитки та закордонний паспорт. Після, я здав свій багаж і отримав посадковий талон, у якому зазначався номер воріт і посадкове місце в літаку. Із собою я брав тільки пакет із документами, оскільки залишати їх у багажі було дуже не бажано.
Далі необхідно було пройти митний контроль. Для цього тебе перевіряють на наявність металевих об’єктів, а твої речі сканують за допомогою рентгена. Усе як у кіно 🙂
Потім необхідно було пройти паспортний контроль. Там тільки перевіряють твій паспорт і непростроченість візи.
Після таких нехитрих стадій контролю я потрапив у зону “duty free”.
Це спеціальна зона призначена для очікування свого рейсу. У ній можуть перебувати як громадяни України, так і іноземці, які очікують на свій наступний рейс. Ця зона складається з 2-х великих частин: зони магазинів і залу очікування. У цих магазинчиках можна купити собі каву з булочками, солодощі або сувеніри для рідних.
Цього дня багато хто з українців летіли до США за програмою “Work and Travel”. Хтось летів до Чикаго працювати офіціантом, хтось до Балтимора працювати рятувальником, а деякі летіли до Вашингтона працювати хаузкіперами. Загалом кажучи, мені було не нудно 🙂
Перейшовши до зали очікування, необхідно було знайти номер виходу з якого вилітав мій літак.
Щойно статус із “реєстрація” змінився на “посадка”, біля виходу вишикувалась черга, і ми потихеньку почали просуватись. Біля дверей у нас ще раз перевірили закордонний паспорт і візу, після чого ми всі сіли в автобус, який чекав нас біля виходу.
Автобус підвіз нас прямо до трапа літака, і ми почали потихеньку сідати на борт.
Перебуваючи в кампанії таких самих студентів як і я, нам було не нудно. У нас була одна спільна тема: “Майбутнє життя і виживання в США”.
— А чия мама розплакалася, коли проводжала до США?
— Моя!
— Моя!
— І моя! 🙂
На борту літака
Dже на борту нас зустрічали британські стюардеси, які з широкою білосніжною посмішкою тобі говорили “Welcome!”. Завдяки чудовим збігам обставин, моє місце знаходилося прямо біля вікна, що не могло не порадувати 🙂
Після закриття дверей літака, ми почали готуватисm до зльоту. У той час як наш лайнер виїжджав на свою злітно-посадкову смугу, проходячи безліч поворотів, наші стюардеси продемонстрували нам де розташовані аварійні виходи, як пристібати ремені безпеки, що робити в разі розгерметизації тощо.
Вже через 10 хвилин ми нарешті виїхали на свою злітну смугу. 5 секунд і початок різкого набору швидкості. Мене трохи вдавило в сидіння 🙂 Хвилина розгону, невеликий поштовх і ми летимо! Почуття просто супер 🙂 Емоції переповнюють 🙂 Збулася ще одна мрія, яка зародилася ще в дитинстві.
Приблизно 10 хвилин ми набирали висот, про що можна було судити за нахилом салону. Маленькі будиночки ставали ще меншими, по шосе як мурахи їздили машини, картина була надзвичайна.
Через 10 хвилин ми піднялися на рівень хмар, лягли на курс і нам дозволили розстебнути ремені безпеки.
Під час польоту на екранах, які знаходилися у нас над головами, відображалася інформація: де ми перебуваємо, на якій висоті і яка температура за бортом.
Уже за півгодини стюардеси, з незмінною білосніжною посмішкою, запропонували нам що-небудь випити.
В асортименті було все: починаючи від звичайної води і закінчуючи червоним вином. Одягнувши свої навушники, я увімкнув улюблену музику і продовжував дивитись у вікно. Було дуже гарно. Через деякий час, непомітно для себе я заснув…
Прокинувшись, я побачив, що стюардеси ходять по салону і збирають порожні тарілки від обіду! Я проспав обід! Було прикро 😕 Але не критично.
Через три з половиною години ми почали підлітати до Лондона. Але про це я краще напишу вже у другій частині цієї розповіді.