Проходження посольства - найголовніший пункт у підготовці до програми “Work and Travel”. Без візи тебе не пустять на територію країни. А отже, всі оформлені документи, пройдені тренінги, вкладені кошти йдуть коту під хвіст.
Точну дату співбесіди повідомляють за п’ять днів. До цього відомий тільки місяць і діапазон дат. Тобі дається тільки один шанс. Захворів? Поламався транспорт? Не відпустили з пар? Нікого це не хвилює.
Одного разу мені зателефонувала менеджерша з компанії STUDY.UA, і повідомила, що 29.02, у вівторок, мені призначено співбесіду. Так почалася моя найважливіша частина підготовки до поїздки в Америку.
Підготовка
Місяць тому наша компанія зібрала всіх нас у Києві на інструктаж щодо проходження посольства. Там розповіли, як відбуватиметься вся ця процедура, який ми маємо мати вигляд і що нас можуть запитати. А запитати можуть абсолютно все: “Де навчаєшся?”, “Факультет?”, “Спеціальність?”, “Ректор?”, “Склад сім’ї?”, “Хобі?”, “Чи любиш ти Америку?”. Цей список можна продовжувати нескінченно. В інтернеті можна знайти безліч прикладів співбесід, кожен з яких відрізняється один від одного.
Так само кожен студент має знати свої американські права. На інструктажі нам видали брошурки з переліком прав, які ми маємо за кордоном, і список телефонів, за якими необхідно телефонувати в екстрених ситуаціях.
Зрозуміло, співбесіда проходить англійською мовою.
Ще тільки в понеділок, о 06:00 ранку я приїхав зі свого тренінгу з lifeguard-інгу, а тепер знову треба було їхати до Києва. Хотілось мені того чи ні, але потрібно було знову збирати речі, замовляти маршрутку і їхати в моє не найулюбленіше місто Київ.
Навігація містом
За кілька днів до проходження посольства мені на телефон прийшла СМС-ка, в якій йшлося про те, що час співбесіди було перенесено на 2 години раніше. Добре, що система маршруток у нашому місті досить добре розвинена, і перенести свою поїздку на 2 години раніше не становило труднощів.
Приїхавши на вокзал, у мене ще був певний запас часу, і я вирішив повторити питання, за якими мене можуть запитати. Розповісти про себе і своє життя можна і без підготовки, з імпровізацією у мене проблем ніколи не виникало. А ось щоб розповісти мої американські права, потрібно було мати необхідні знання.
Час потихеньку минав, і ось уже скоро мені необхідно було їхати в посольство.
Зрозуміло, до цього я ніколи в посольстві не був, і де воно знаходиться, не мав жодного поняття. Усе, що в мене було, - це станція метро та адреса. Ще з вечора я зайшов на “Гугл карти” і завантажив маршрут, за яким можна було знайти необхідну мені будівлю. Вийшовши з метро на потрібній станції, я не міг зрозуміти, куди мені йти далі. Метро мало безліч виходів, а з якого саме починався мій маршрут, зорієнтуватися не виходило. Благо, на смартфоні є GPS. Проходимо 5 метрів. Стрілка повернула не в той бік. Розвертаємося і йдемо у зворотний бік. О, тепер я на вірному шляху! Якби не GPS, я не уявляю, як би знайшов дорогу. Як це люди раніше без смартфонів робили - не уявляю.
Через 10 хвилин у мене на горизонті з’явилася могутня прямокутна будівля.
До цього я був у посольствах Нігерії та Пакистану. З вулиці бачив посольства Німеччини, Швейцарії, Польщі та інших європейських країн. Скромні невеликі будинки зі смаком стилю. Але американське посольство явно виділяється на їхньому тлі. Мені здається, що в дизайні цієї будівлі архітектор хотів показати всю міць і строгість цієї країни. Суворо, але все одно стильно і сучасно.
Знайшов своїх керівників, взяв у них свої документи, і вже за 15 хвилин стояв біля входу в посольство. Ще через 5 хвилин уже був усередині пропускного пункту.
На території США
Як відомо, вся територія, яку займає посольство, є територією держави, яку представляє це посольство. Тож, можна сказати, закривши за собою двері на пропускному пункті, я вже був на території США.
На вході тебе одразу зустрічають люди у формі, і просять викласти все з кишень у спеціальну пластмасову коробочку. Твою куртку пропускають через пристрій із рентгенівськими променями, який відображає на моніторі всі тверді предмети. Проходимо через металошукач. Потім, тебе додатково перевіряють за допомогою ручного металошукача. І після всіх цих рівнів захисту ти можеш проходити на територію посольства.
Пройшовши трохи вулицею, ми потрапляємо в головну будівлю. Там нас зустрічає черговий охоронець, який вказує тобі подальший шлях. Ще один коридор і ти нарешті опиняєшся в загальному залі.
Далі дівчина-адміністратор дає нам порядковий номерок, і ми підходимо до першого вікна. У нас перевіряють наявність всіх документів, і перенаправляють до наступного вікна.
Далі проводять сканування відбитків пальців і просять пройти в зал, очікувати своєї черги.
Біля крайніх віконець висить табло, на якому висвічувався порядковий номер, і номер віконечка, до якого необхідно підходити для співбесіди. Коли я сів у залі, на екрані горів номер 85. У мене був 115. Довелось почекати.
Приємно здивувало те, що в кутку залу був невеличкий дитячий майданчик із великим килимом.
Своєї черги чекало безліч студентів. Деякі з них нервували. Інші, які отримали візу, радісно розповідали про поставлені запитання. Один за одним студенти підходили до необхідного вікна, і через кілька хвилин поверталися із зеленою карткою в руці. Ця картка означала, що ти вдало пройшов співбесіду і дорога до США тобі відкрита. Незабаром, тобі додому надішлють закордонний паспорт із проштампованою візою і можна готуватися до вильоту.
У черзі було кілька моїх знайомих, з якими я ще тільки два дні тому проходив тренінг, тож нудьгувати не доводилось.
100, … 110, … 114, 115 прийшла моя черга.
Співбесіда
На табло висвітився мій порядковий номер і номер вікна. Через скло навпроти стояв молодий чоловік, років 25-30. На вигляд чистий американець. Привітавшись із візовим офіцером і передавши йому свої документи, моя співбесіда почалася.
— Доброго ранку.
— Доброго ранку.
— Куди збираєтеся їхати?
— Штат Вірджинія, місто Александрія, неподалік від Washington DC.
— Ким будете працювати?
— Я працюватиму в компанії Premier Aquatics на посаді lifeguard.
— Ти добре плаваєш?
— Так. Три роки ходив у басейн, брав участь у змаганнях, займав призові місця.
— О, так ти швидкий плавець?
— Можливо 🙂
— Де навчаєшся?
— Кременчуцький Національний Університет.
— На якому курсі?
— Третій.
Тут він почав розглядати мій студентський.
— Але в тебе в студентському написано, що ти вступив у 2011-му році?
— Так, усе правильно. До цього я навчався 4-и роки в коледжі, після чого вступив одразу на 3-ий курс в університет.
— Рік твого народження?
— 1992
— Тобто тобі зараз 21?
— Ні, мені 19.
— Тоді як ти встиг уже закінчити коледж і вступити до університету?
— Я пішов зі школи в 9-му класі, потім 4-и роки провчився в коледжі і зараз на 3-му курсі в університеті.
— Я все зрозумів, почекай хвилинку.
Тут почалася вирішуватися моя доля. Візовий офіцер підійшов до свого колеги і почав щось із ним активно обговорювати. З усього діалогу мені вдалося почути “Can he ….?”, “… Work and travel …”, але було не складно здогадатися, що вирішується питання: давати мені візу чи ні. За пів хвилини він повернувся.
— Що в тебе за спеціальність?
— Системна інженерія. Розробка виробництва, обладнання тощо.
— Ясно. Ти читав брошуру?
— Так.
— Про що там ідеться?
— Про мої основні права і типи віз.
— Куди будеш дзвонити, якщо виникне екстрена ситуація?
— 911.
— Гаразд. Ось твоя зелена картка. Вдало провести літо!
— Дякую!
І ось, ця заповітна картка у мене в руках! Ура! Мені дали візу! Емоції виривалися назовні, але потрібно було їх стримувати, посольство як ніяк 🙂
Далі я підійшов до своїх знайомих, які, так само як і я, отримали візи. Разом ми заповнили бланки доставки закордонного паспорта і пішли на вихід.
У черзі
Оплату доставки паспорта проводили у спеціальному вікні, яке знаходилося біля прохідного пункту із зовнішнього боку посольства. Оскільки того дня досить багато людей проходили співбесіду, то біля вікна утворилась черга.
Вирішивши запам’ятати цей момент і попросив моїх знайомих сфотографувати мене із зеленою карткою. А чому б і ні?! Для блогу знадобиться.
— А давайте я вас теж сфотографую? - запропонував я своїм знайомим
— А чому б і ні? - радісно відповіли вони
Тільки-но я націлив об’єктив камери свого смартфона на ціль, і був готовий натиснути кнопку знімка до упору, як ззаду почувся голос:
— Шановний!
Обернувся. За спиною стояв охоронець. Тут я згадав, що біля і на території посольства фотографувати заборонено.
— Вибачте… - відповів я, плавно опускаючи смартфон у кишеню.
Нічого більше не сказавши, охоронець зайшов назад у пропускний пункт.
Додому
Сплативши доставку закордонного паспорта і вказавши свою адресу, ми цього дня були вільні. Попрощавшись зі своїми майбутніми колегами, я сів на метро і поїхав у бік вокзалу, де на мене вже чекала маршрутка “Київ - Кременчук”.
Тепер справа залишалася за малим: купити квитки на літак і дочекатися 04.05.2012 - дати вильоту до США. Залишилось потерпіти зовсім не багато.