Як я вже писав в одному зі своїх минулих постів, дорогою до Александрії мені сказали, що я житиму разом із чотирма хлопцями-українцями. Як потім виявилось, всі ми готували так собі. Тому на початку нам було важко…
На початку
Потрібно було якось виживати. Але як? Перший час у нас були популярні ось такі бутерброди:
Склад змінювався від настрою кухаря і від наявності продуктів у холодильнику.
Нам здавалось, що ми зможемо жити на цих бутербродах досить довгий час, аж до кінця літа. Але не тут то було. Уже через два тижні нас нудило при погляді на сосиски 😅 Ясна річ, що сосиски були не з найдорожчих (студенти 🤷♂️).
Доходило до смішного. Заходиш у квартиру. На столі лежить MacBook Air, до колонки підключено iPad, хтось грається на iPhone, але в холодильнику основну площу займають не найдорожчі сосиски.
Загалом було вирішено - так далі жити не можна, і потрібно щось із цим робити.
Фахівці
Пізніше з’ясувалось, що кожен із нас відносно добре готує якусь страву. Таким чином у нас з’явилась чітка спеціалізація:
- Я - фахівець із приготування рису.
- Мухамед - фахівець із готування супу.
- Платон - фахівець із готування борщу.
- Андрій - фахівець із запікання різної смакоти, головний оператор духовки.
З цього моменту якість нашого харчування різко покращилась. Звичайно, не все було так гладко. Готувати щось нормальне регулярно не виходило. Але хоч через день ми їли щось справді поживне. Щось, що шлунок без докорів сумління приймав і просив ще.
Доставка продуктів
Перший час ми купували продукти всі разом. Як це виглядало? Збираємося всією квартирою, і йдемо рейдом у складі п’ятьох осіб в супермаркет. Згідно з планом, збираємо всі необхідні продукти, пакуємо, платимо і йдемо додому.
Це потрібно було бачити. Йдуть п’ятеоро хлопців пішохідною доріжкою, повністю завантажені. У кожного в руці по 2 - 3 пакети. Складалось враження, що ми грабанули якийсь магазин, але на машину грошей не вистачило. Американці звикли приїжджати на машині до супермаркету, скуповуватися на тиждень вперед і їхати спокійно додому. Але на жаль, машини у нас не було, і доводилося нести все своїми руками.
З нас тупо всі сміялись 🙂 Особливо є одна ділянка, де наша дорога лежить уздовж шосе, поруч зі світлофором. Ми завжди намагаємося проходити цю ділянку якнайшвидше, оскільки водії з нас просто сміються, і мало не знімають на мобільні телефони.
Так би тривало ще довго, поки Андрію вся ця справа не набридла, і він, без задньої думки, взяв візок із продуктами і пішов із ним спокійно додому. Спочатку було боязко. А раптом поліцейські побачать? Але в усякому разі в нас була залізна одноразова відмазка: “Хіба це заборонено? Дивно… А у нас в Україні це нормально…”. Але в підсумку, нас так жодного разу ніхто і не зупинив 🙂
Після розвантаження візка, на нього вантажилось сміття, і все це їхало вниз вулицею до контейнерів. Як бонус, дорогою можна було ще покататися, бо вона має помітний нахил.
Інтернет - це зло!
Це реально - зло. Ось приходиш ти додому після роботи. Замучений, втомлений, голодний. У такі моменти хочеться тільки одне, точніше два: поїсти, і подивитися хто тобі що написав. Але оскільки час - ресурс не відновлюванний і дефіцитний, то хочеться робити все й одразу.
Засипаємо в каструлю рис, кладемо на сковорідку стегенця, вмикаємо плиту і сідаємо за ноутбук.
Щойно кінці твоїх пальців торкаються клавіатури - ти забуваєш про все. Голод? - Ні, не чув. Подивитися фотографії та написати повідомлення набагато важливіше, ніж самозбереження.
Через деякий час із кухні починають доноситися дивні запахи. Забігаєш, а в тебе: піна з каструлі стікає на плиту, від стегенець стоїть ціла туманна завіса, дихати просто неможливо! Швиденько все помішуємо, перевертаємо, відчиняємо вікна і знову занурюємося у світ соціальних мереж. Так і живемо 🙂
Вгадай, що за страва?
Невелика задачка. Тільки попереджаю: вразливим і жінкам із підвищеним материнським інстинктом, краще просто зараз закрити цей пост. Здоров’я дорожче!
Загалом, у чому питання? Нижче знаходиться фотографія однієї з наших страв, приготованої ще на початку сезону. Ваше завдання - зрозуміти, що це за страва. Готові? Ок. Фото в студію:
Що, важко розібрати? Так, це непросте завдання. Спробую вам допомогти. Більш детальна фотографія:
Здогадались? Якщо так - респект вам і повага. Якщо ні, не засмучуйтеся. Перший час, це було важким завданням і для нас 🙂 І так, на фотографії знаходиться… Рис із грибами! Неочікувано? Самі не очікували. Передісторія така:
Один із моїх колег по кухні запитав, як приготувати рис. Як не як, я фахівець у цій справі. Я сказав: “Простіше простого! Майже як Мівіна! Засипав рис, додав води, дочекався википання води і все готово!”. Я ж не думав, що він сприйме все настільки буквально.
Приходимо додому, а там на плиті ціла каструля злиплого рису. Ну не пропадати ж добру 🙂 Ось ми майже тиждень його і їли. Встав вранці, наколупав собі миску, розігрів і їж. Щоб хоч якось прикрасити смак, ми додали грибів.
Practice makes perfect
Час минав. Наші вміння в готуванні їжі поліпшувались з кожним днем. Щоправда дуууже повільно. Але все одно., з’являлися свої навички та прийоми.
Ось наприклад: як ви захищаєтеся від бризок соняшникової олії? Взагалі, це була і залишається однією з наших найболючіших проблем.
Смажиш стегенця, нікого не чіпаєш. Піднімаєш кришку - і тут у тебе цілий потік розпечених бризок! Це ще ок, якщо ти в цей момент на кухні один. Але якщо біля тебе проходить твій сусід з оголеним торсом… Ти одразу дізнаєшся про себе багато чого нового 🙂
Згодом ми виробили спеціальну техніку, як перевертати стегенця, або мішати картоплю, з меншими больовими відчуттями.
Беремо, акуратно піднімаємо кришку. Захищаючись від бризок цією ж самою кришкою, акуратно простягаємо ніж, виделку або ложку і дуууууже швидко перевертаємо або перемішуємо. Звісно, є ймовірність, що якийсь із бризок потрапить тобі на руку. Але це краще, ніж цілий фонтан.
Звичайно, нам усе давалось не так просто. Доводилось робити багато проб і помилок.
Але з часом все приходить.
Тепер, майже після трьох місяців самостійного життя і самовиживання, ми можемо сміливо заявити: “Так! Я вмію готувати!”. Хоч “готувати” це дууууже голосно сказано, але вижити ми точно зможемо 🙂
P. S. При зборі матеріалів для посту ніхто сильно не постраждав 🙂